Арсенал краєзнавця 

Осип Тюшка

(1908 - 1983)

Другий заголовок

Тут зачинається ваш текст. Натисніть тут і почніть писати. Шынчебюз торквюатоз ыт оратио фачтидёе жкрибэнтур ку зыд кюм тантаз.

Наталія Наум

(1933-2004)

Серед актрис періоду високого злету українського кіно ключове місце належить Наталі Наум, яка створила цілу галерею образів і пристрасно виповіла долю української жінки, національний характер.

Українська кіноактриса, народна артистка УРСР (1974), лауреат Державної премії ім. О. Довженка (1999) - Наталія Наум народилася 14 січня 1933 р. в с. Старий Мізунь. Була тринадцятою дитиною в родині.

В шість років залишилась круглою сиротою. Виховувалася в Долинському дитячому будинку, а потім в Калуші в школі-інтернаті. У 1946-му вона перший раз в житті побачила фільм. Про балерину. І цілими днями стала розучувати балетні па. Її навіть возили до Києва, в дитбудинок для обдарованих. На жаль, починати вчитися балету було вже запізно .

Після закінчення семирічки дівчина-сирота навчається в Чернівецькому ремісничому училищі, де вона була активною учасницею художньої самодіяльності. Її талант помітили митці Чернівецького театру і прийняли до допоміжного складу театру. . Ось тут Наталю Наум і "наздогнало" кіно. Амвросій Бучма екранізував повість О. Кобилянської "Земля". І роль шістнадцятирічної Парасі, відданої батьками заміж за багатого, але нелюбого, довірив юній Наталії Наум.

- Недовгим було моє спілкування з Амвросієм Максиміліановичем - згадує актриса. Але саме завдяки його впливу я почала усвідомлювати високе громадянське значення акторської професії. До цих пір живі для мене принципи, які заповідав великий Бучма: акторська професія вимагає від людини, яка присвятила їй своє життя, великого самовладання, а якщо потрібно і самозречення.

Самозречення в ім'я справи знадобилося актрисі з перших же її кроків у мистецтві. Ролі в "Землі", в "Педагогічній поемі" і "Багатті безсмертя" вона сприйняла як подарунок долі. А запрошення на картини "Олекса Довбуш", "Поема про море", "Партизанська іскра" і "Фортеця на колесах" змінили її наміри бути театральною актрисою.

Долею Наталі Наум стало кіно. Чверть століття грала вона на екрані головні і неголовні ролі, охоче погоджувалась і на епізод, якщо бачила у ньому можливість розповісти про характер і життя правдиво . В особливості щастило Наталі Наум на ролі матерів . Скількох сумних і веселих, щасливих і нещасних мам переграла вона в кіно! У «Каналі», «Женці», в «Білому птасі з чорною ознакою», «Повісті про жінку», в «Високому перевалі»

Милі, кароокі, чарівні героїні Наталі Наум, майже з сорока фільмів, не претендують на підвищену до них увагу, на неодмінне лідерство в сюжеті. Селянки, медсестри, трудівниці військового тилу, вони вміють зберігати вірність одного разу обраному - і справі і людині. Люблять і живуть за законами серця.

У критичну хвилину вони можуть кинутися на захист того, хто дорогий їх серцю, бо понад усе для них готовність всі випробування і муки дорогих для серця прийняти на себе, в їх ім'я знести всі образи Щастя і доля її героїнь - прожити життя для інших.

Мені до душі характери сильні, - говорить актриса. - Ще в Чернівецькому музично-драматичному театрі, де починалася акторська моя біографія, пощастило втілити героїчні образи Валі Довгер в "Сильних духом" та інших.

Погодьтеся: залишитись круглою сиротою в ранньому віці - і, подолавши злигодні сирітства, воєнного часу, самоствердитися в унікальній професії, піднятися до вершин визнання і слави, стати знаменитою актрисою кіно - яку треба мати життєву стійкість! А, крім того, мати талант любові: Наталя Михайлівна надихала і оберігала свого чоловіка, кінорежисера, Володимира Денисенка, була турботливою матір'ю двох синів - Олександра і Тараса, добре відомих в українському кіно, зігріла любов'ю своїх онуків. Сьогодні її немає з нами, залишилися її ролі. Не можна не захоплюватися її красою і темпераментом у ранніх роботах, влучністю, лаконізмом і завершеністю образів у зрілих роботах. Назавжди вона залишиться в пам'яті в ролі Дуні Гусіковської у фільмі «Сон» та в образі матері багатодітної родини Дзвонарів у фільмі «Білий птах з чорною ознакою».

Марія Миколайчук: Я ще у 8-9 класі мала щастя знати Наталю Наум, бачити її творчість. Тоді вона була актрисою Чернівецького театру ім. Ольги Кобилянської. До цього театру в мене було особливе ставлення, і я ходила на всі вистави. Наталя - красуня із мигдалевими очима - чудово грала, з самовіддачею. Раїсова, корифей театру, була Наталчиною вчителькою і вклала у дівчину всю свою душу і вміння. Пам'ятаю одну виставу, здається, вона називалася «Кружка пива», на неї були аншлаги, та мені вдалося туди потрапити. Наталка грала у цій виставі і була просто надзвичайна. Ближче ми познайомилися на зйомках фільму «Сон». Нашу групу з хору Верьовки запросили заспівати для фільму пісню «З далекого краю лелеки летіли». У знімальній групі ходили розмови, що серед дівчат з хору є дружина Івана Миколайчука, а режисер, Володимир Денисенко, вирішив подивитися, котра ж то з них ця дружина. Він пройшов повз нашу групу, зупинився біля мене і сказав: «О, у моєї Наталки були такі ж очі, а потім зсохлися...». Та, наскільки я її пам'ятаю, у Наталки завжди були гарні величезні темні очі. Іван із великим задоволенням спілкувався з нею як на сцені, так і в житті, у них був якийсь однаковий політ душ. Напевне, це через те, що вони обоє були родом із Карпат. Але головна причина у тому, що це була людина виняткової душевної краси. Не хочеться говорити слова «була», бо вона є, живе у нашій пам'яті.

Галина Терентіївна Денисенко: Я пам'ятаю Наталку ще з часу, коли вона була студенткою другого курсу театрального інституту. Тоді з нею і познайомився мій брат Володя. Була вона з дитячого будинку, навчалася в Чернівцях, захоплювалася художньою самодіяльністю. Там її й помітила актриса Чернівецького театру Раїсова, яка порадила Наталі вступати до театрального. Володя закохався в Наталю ще й через те, що Олександр Петрович Довженко, який бачив Наталю у фільмі Олексія Швачка «Земля», сказав про неї: «Яка красива і сексуально приваблива дівчина! З неї буде актриса».

Жили ми тоді там, де зараз зупинка Либідська. Стояв у глухому куті вул. Горького барак. І в тому бараці були в нас дві кімнатки. Одна кімнатка на шість метрів... І там нас жило троє. А я з чоловіком... у другій кімнатці. Там і народився Сашко, старший син, коли почала працювати Наталка як актриса... Вони врівноважували і сприяли розвитку один одного. Вона допомагали йому переживати невдачі, коли його сценарії не приймали. У багатьох фільмах за його сценаріями Наталка брала участь. Мені дуже припала до душі її роль у «Високому перевалі». Там потужно проявився її талант. Хоча не всі зрозуміли цей фільм, але в тих умовах було важко...

І ще хочу сказати, що Наталка надзвичайно любила дітей. Вона - хороша мати, хороша бабуся. Вона могла б ще жити, якби не та тоталітарна система, не ті страждання, яких вона з чоловіком зазнала впродовж свого творчого життя. Померла вона передчасно, а Володя взагалі в 54 роки. Вони своїм життям засвідчили свою любов до Батьківщини, свою відданість народу. І вони за неї боролися, боролися так , як могли. Через те нам, нині сущим, треба заповідати нащадкам, щоб пам'ять про них жила і щоб вони бачили приклад, як треба відстоювати свою Батьківщину. Нам дуже не вистачає і Володимира Денисенка, і Леоніда Бикова, і Наталки Наум, і Сергія Параджанова, й Івана Миколайчука.

Валентина Слободян: Я прочитала лист Олександра Довженка до Володимира Денисенка, ще студента, де він написав: «Ми вашу Наталочку зустріли, і всій нашій творчій групі вона дуже сподобалася. А потім сподобалася і як актриса. Вважайте, що вона вже вкарбована в цю картину». А я тоді була студенткою другого курсу технічного вузу. Мене зустріла Юля Солнцева в театрі і запросила на пароплав, де знімали фільм. Це абсолютно змінило моє життя. Там ми були більше двох тижнів. Коли увечері закінчувалися зйомки, ми всі збиралися на березі річки біля вогнища, і артисти розповідали цікаві речі. Серед них була Наталя, молоденька, юна, чудова, яка грала Олесю. Ми дуже багато з нею спілкувалися. Далі склалося так, що через кілька років мене зустрів на вулиці Віктор Іванов, який готувався до фільму «За двома зайцями» і каже: «О, це моя Галя!». Мене загримували, вдягнули. А Лідія Байкова, художниця по костюмах, подивилася і відповіла: «Мені важливо не яка дівчинка, а яка актриса. Ось, - каже, - актриса». І показала на Наталю Наум.

Наталя Ужвій побачила Наум ще в Чернівецькому театрі. Я про Ужвій колись писала, і вона мені сказала, що серед молодих актрис вона вважає найбільше своєю послідовницею Наталю Наум. Всі Наталині ролі в кіно я бачила, всі відчувала, тому що актриса надзвичайно різнопланова, лірична, це справді народний характер: і трагедійна, і комедійна. Її гра багата на нюанси, відтінки.

Ніна Антонова: Я мало з нею спілкувалася. Зблизилися ми після смерті Денисенка. Коли я дізналася, що його не стало, думаю, як їй там одній? Я подзвонила Наталі, і вона сказала: «Приїзди!». Відтоді ми були практично нерозлучні. Ми з Анатолієм старалися допомагати їй у всьому. Вона сумувала з приводу того, що, коли був Денисенко, то в домі завжди було багато друзів, гостей, чудових, талановитих, коли ж його не стало - дім став порожнім. Це на мене дуже вплинуло, і я пообіцяла собі, що зроблю все, щоб Наталі було не так самотньо. Те, що вона чудова актриса, гарна жінка, хороша мати - це безумовно. Вона дуже хвилювалася за своїх талановитих дітей, бо була впевнена, що вони заслуговують більшого. Вона прекрасно спілкувалася зі своїми внуками, ніколи не підвищувала голосу. Вона чудово куховарила, навчила мене готувати чимало страв, наприклад, вареники по-гуцульськи з бринзою і картоплею. Наталя часто хворіла. І востаннє я говорила з нею за три дні до смерті, голос у неї був дуже слабкий. А ще на неї звалилося нещастя з квартирою, і вона взагалі опустила руки. І коли я дізналася, що її не стало, я злякалася, смерть же ніколи не буває очікуваною. Шкода, що так передчасно.

Олександр Денисенко: Мама була, сказати б, більше від землі, ніж тато, який виріс у місті, проте чимало знав про сільське життя, його народний характер, оскільки під час окупації жив у селі. Вона була як знак роду - втіленням народного характеру, мудрості, народної пам'яті. Їй були властиві кассандрівські риси: вона передчувала.

Розповідають, що напередодні смерті батько обійшов усю кіностудію, немов прощаючись, усім говорив: «До побачення». Помер він уві сні, від розриву серця. Я саме повернувся з Москви: увечері телефонував додому - батько ще був живий. А вранці брат Андрій, зустрівши мене на вокзалі, про смерть не сповістив... Був червень: упродовж ранку то зливи, то сонце, і щось мені підказало, що батька вже немає. Приїхавши додому, побачив лікарів «швидкої допомоги», вони намагалися вивести маму з шокового стану. Смерть батька була для неї настільки несподіваною, що вона ходила, мов кам'яна. Увечері вона лягла біля нього, звернувшись: «Володю!», а у відповідь - тиша...

Мамі довелося спізнати воєнні й повоєнні лихоліття, вона була єдиною з тринадцяти в родині, хто вижив. Справді, Раїсова її врятувала. Це вона звернула увагу на дівчину, на котрій зупиняли погляд: «Яка гарна!». З її легкої руки маму запросили в «масовку» театру імені Ольги Кобилянської.

Отямившись, мама підійшла до шафи, де на полицях лежало чимало пачок кави, куплених батьком, і сказала: «Сашко! Треба закрити цю шафу! Ми більше ніколи не матимемо харчів...». Мама була жінкою, яка мислила себе у своєму чоловікові.

Взагалі мама передала свій талант як нам із Тарасом, так і татові. Без неї батько не досяг би вершин успіху і слави.

Тетяна Люта (невістка): Якось Наталя Михайлівна розповідала нам, як у дитинстві вона гралася біля річки з лялькою. Коли ж та потонула, вона прибігла в село із криком: «Втонула!». Люди побігли до річки, подумавши, що потонув хтось із односельців, - таким зворушливим і переконливим був той крик. Коли ж вона вдруге впустила ляльку, люди реагували вже спокійно: «Це мавпа Наумів кричить».

Мати Наталії Михайлівни була німкенею, тому, гадаю, український характер актриса Наталя Наум шліфувала і з німецької культури. Як на мене, вона й була схожою на німецьких актрис. Передусім дисциплінованістю, з якою будувала свою акторську кар'єру. Для мене залишається загадкою її шлях: сирота, яка стала актрисою, побудувала сім'ю... Гадаю, ми тільки почали відкривати особистість актриси Наталії Наум, і нам до снаги зібрати якомога більше матеріалів про її життя. Певна, життя Наталії Наум стане натхненням для інших поколінь, бо нині молодь виявляє неабияку цікавість до митців минулого.

Сандра Мокано (невістка): З Наталею Михайлівною, я познайомилася, коли мені було сімнадцять років. Я тоді не цікавилася українським кіно, не знала, хто вона, і то було добре, бо в іншому разі я злякалася б, закрилася й почала комплексувати. Зрештою, вона навчила мене готувати, бо, прийшовши в їхню родину, я не вміла нічого.

Вважаю, Наталя Михайлівна, попри весь драматизм і трагізм життя, була надзвичайно щасливою людиною. Я про це говорила їй і за життя. Мені довелося спілкуватися з її братом Іваном, тихою простою людиною, який мешкав в селі. Здавалося, Наталія Михайлівна теж була приречена жити в селі, але натомість злетіла.

У найтяжчих випробуваннях залишаються її героїні людьми благородними, душевно щедрими і морально цільними. Самовідданими - в ім'я майбутнього своїх дітей, своєї Батьківщини, свого народу. Світло Наталії Наум житиме у людських душах.

Смерть її була безглуздою. У будинку, де вона жила (вул. Грушевського - самий центр Києва), 6 березня прорвало трубу центрального опалення. Наталії Михайлівні прийшлось жити серед окропу, який лив зі стелі і збивав штукатурку, а близько 20 кг. штукатурки, опалої зі стелі, мало не вбили її дворічного онука. Працівники ЖЕКу не поспішали ліквідовувати аварію. У онука все це спровокувало перші напади астматичного бронхіту. Наталія Наум дуже переживала ( у неї самої був діагноз - поліартрит, інвалідність другої групи). Просиділа так два дні, а потім її в стресовому стані забрала швидка допомога. За словами невістки з ЖЕКу відповіли так: «Якщо вас що небуть не влаштовує, то продавайте квартиру, вселяться нормальні люди і зроблять ремонт». Від переживань і загострення хвороби вона і померла - не витримало серце. Померла Наталія Наум 24 березня 2004 року в Києві. Поховали на Байковому цвинтарі поруч з чоловіком - українським кінорежисером Володимиром Денисенком (1930-1984).

Фільмографія:

1954 - «Земля» - Парася

1955 - «Педагогічна поема» - Наталка Петренко

1956 - «Головний проспект» - Зіна

1957 - «Партизанська іскра» - Поля Попик

1958 - «Поема про море» - Олеся

1959 - «Олекса Довбуш» - Марічка

1959 - «Це було весною»

1960 - «Фортеця на колесах» - Надія

1960 - «Роман і Франческа» - Мадонна

1960 - «Врятуйте наші душі» - Кетрін

1961 - «За двома зайцями» -Галя

1962 - «Серед добрих людей»

1962 - «Мовчать тільки статуї»

1964 - «Сон» - Ядвіга Гусаковська

1964 - «Сумка, повна сердець»

1968 - «На Київському напрямку»

1969 - «Важке колосся» - Варвара Зарічна

1970 - «Білий птах з чорною ознакою» - Катрина Звонариха

1970 - «Шлях до серця»

1971 - «Жива вода»

1972 - «Тихі береги»

1973 - «Абітурієнтка»

1974 - «Повість про жінку» - Наталка Нечай

1975 - «Канал»

1976 - «Переходимо до любові»

1976 - «Ати-бати, йшли солдати» - Валентина Іванівна

1976 - «Хвилі Чорного моря» - дружина Терентія

1978 - «Женці»

1978 - «Наталка Полтавка» - мати

1980 - «Візит у Ковалівку»

1982 - «Високий перевал» - Ярослава Петрин

1984 - «Прелюдія долі» - мати

1984 - «Що в Семена було» - мати близнюків

1985 - «Які молоді ми були»

1988 - «Камінна душа» - мати Марусяка

1991 - «Особиста зброя» - Нечитайло

1991 - «Сонети Шекспіра» - прокурор

1992 - «Тарас Шевченко. Заповіт»

1993 - «Усе пройшло»

1995 - «Вальдшнепи»

1995 - «Острів любові»

1996 - «Страчені світанки» - Федора

1999 - «Як коваль щастя шукав»

1999 - «Поет і князівна» - княгиня Репніна

Нагороди:

1971 - Орден Трудового Червоного Прапора

1974 - Народна артистка УРСР

1999 - Державна премія України імені Олександра Довженка (за роль у фільмі «За двома зайцями»)

2000 - Державна стипендія видатному діячеві культури

Сторінками невідомого

Феномен творчості Василя Миколайовича Верховинця проявився не лише у створені і публікації «Українського весілля», «Теорії українського народного танцю». Він сягнув далі, бо відіграв певну позитивну роль у духовному житті країни.

Як відомо Д. Щербаківський - завідувач історичним та етнографічним відділами національного художнього музею, друг В. Верховинця, постійно дбав про збагачення колекції свого музейного відділу. З цією метою він закликав своїх слухачів і студентів, аби вони, повертаючись з канікул, привозили до музею хоча б один якийсь взірець місцевого образотворчого мистецтва. Зрозуміло, що В.Верховинець відгукнувся на прохання Д. Щербаківського.

Навесні 1914 року разом з дружиною він зібрався на гостини до батьків у село Старий Мізунь на Станіславщині. Коли Щербаківський дізнався про це, то попрохав приятеля привезти кілька галицьких образів, яких бракувало в музейній колекції. В. Верховинець з радістю погодився. Тут дозволю собі зацитувати спогади Є. Долі, люб'язно надані Я. Верховинцем:

«Мешканці Старого Мізуня добре пам'ятали Васю й дуже його любили. Коли вони дізналися про Васині турботи, то стали нам приносити свої ікони. Вася ще й об'їздив усі навколишні села, роздобув там чимало образів, так що батькова хата впродовж нашого гостювання перетворилася на музей.

Вася випросив у матері її розмальовану скриню, заповнив її образами і привіз її до Києва. Данило Щербаківський був щиро зворушений цим дарунком. Він не чекав такої кількості образів та ще й напрочуд гарної, декорованої скрині.

Довгий час Васіні експонати виставлялися в музеї Щербаківського, у тому музеї, вхід до якого охороняють леви.

Цікаво було б знати, де вони тепер ті експонати - образи з Старого Мізуня та розмальована скриня Васіних Батьків» (Слід зазначити, що за інформацією зберігачів відповідного фонду музею скрині не виявлено).

Спогади Є. Долі засвідчують, що ікони походять зі Старого Мізуня та навколишніх сіл, тобто з різних церков, різних іконостасів. Зрештою, це підтверджує й репертуар образів оскільки годі уявити в одному іконостасі два В'їзди в Єрусалим, дві Таємні вечері та три великі, певно, намісні ікони Богородиці з немовлям. Згідно з написами в інвентарній книзі, можна говорити про походження з одного іконостасного ансамблю образів «Спокуса Христа» в пустелі та «Страта Св. Варвари», а також про незалежність до одного празникового ряду «Стрітення», «В'їзду в Єрусалим» (№9) та «Зішестя до пекла». Низка інших ікон також демонструє стилістичну та іконографічну спорідненість.

Так, в інвентарному записі ікони «Таємна вечеря», місцезнаходження якої не встановлено, зазначено її подібності до збереженої ікон і на той самий сюжет.

Окремо варто згадати образи «Вознесіння» та «Зішестя Святого Духа», що 1933 року надійшли до Всеукраїнського музейного містечка з кабінету мистецтв Київського університету. Походження ікон лишається не з'ясованим, однак, їх належність до тієї ж майстерні, з якої вийшли образи, привезені В. Верховинцем, очевидна.

Недавно вдалося віднайти два листи В. Верховинця адресовані Д. Щербаківському зі Старого Мізуня відповідно 9 та 23 травня 1914 року, що містять цікаві подробиці про обставини придбання ікон, а також дозволяють уточнити місце їхнього походження. В першому зі згаданих листів автор просив київського колегу, до якого він незмінно звертався «дорогий пане професоре», надіслати йому офіційне свідоцтво, яке б підтвердило, що він збирає старожитності для київського музею, а відтак дозволило без перешкод перевезти пам'ятки через кордон. Далі В. Верховинець повідомляв, що може привезти дві гарні ікони на дереві: Богородиці й Христа «з ясною датою».

На більшості опублікованих ікон збереглися інвентарні номери історичного відділу Київського художньо-промислового і наукового музею. За номерами вдалося встановити, що ікони надійшли до музею від В. Верховинця і 12 червня 1914 року були внесені до інвентарної книги Д. Щербаківським. Також відомо, що від Верховинця надійшло 15 образів. З цього переліку нині в НХМУ зберігається вісім ікон: «Спокуса Христа в пустелі», «Страта Св. Варвари», «Стрітення Богоматір з немовлям», «Старозаповітна Трійцю», «Наругу над Христом» (Страждання Христа), «В'їзд у Єрусалим» і «Таємну вечерю». В НКПІКЗ переховується дві пам 'ятки, тобто, крім опублікованого «Прибування до хреста», ще й «Зішестя до пекла». Місцезнаходження п 'яти образів встановити не вдалося. Прикметно, що в інвентарній книзі історичного відділу біля записів чотирьох з п 'яти ікон, місцезнаходження яких з'.ясувати не вдалося, зроблено примітки про їхню передачу до Лаври (очевидно, до Всеукраїнського музейного містечка на території Києво-Печерської лаври) за актом від 4 лютого 1938 року. Найвірогідніше, образи загинули (були вивезені й загинули?) в роки Другої світової війни.

Повз увагу дослідників пройшла вказівка Д. Щербаківського на походження ікони «Богоматір з немовлям» з Галичини, зроблено в інвентарному записі, а також потверджена в етикетці початку XX століття, яку наклеєно на ікону з іконостаса (1784) та ікону «Таємна вечеря», де на накритому скатертиною столі лежать виделки та ножі, Юду зображено з гаманцем, а один з апостолів спить.

Найбільше уваги він приділив опису ікони Богородиця з немовлям, яка за його словами дуже припала до душі Є. Долі. Вона, побачивши ікону, заплакала й сказала, що нікому її не віддасть.

У листі Верховинець також згадує про Тріодь цвітну, писану 1661 року, одна з маргіналій якої належала польському королю, «Апостол з рисунками євангелистів 1784» та про те, що «було більше двадцяти старих фелонів та спалено». Тут таки він повідомив, що всі згадані речі походять «з нашої церкви», тобто з церкви у Старому Мізуни Збираючи церковні старожитності, В. Верховинець виявив передбачливість: він повідомив священику, що речі збирає для себе, оскільки не був певен, як відреагує батюшка, коли дізнається, що церковні речі призначено для музею. На останок автор повідомив, що збирається поїхати до села Пацикова , «котрого іконостас стояв з 1600 р.», а також пообіцяв привезти скриню, якої немає в музейній колекції.

Другий лист написано В. Верховинцем у той день, коли він відправляв вантаж до Києва. З нього дізнаємося, що він направив «три пакунки і скриню з іконами і два пакунки з більшими образами на дереві», усього - 36 одиниць. Особливо тішився, що йому вдалося розшукати ікону Богоматері «з обвідкою на боці і подовговастими ґудзиками на обвідці» . Збирач оцінив результати своєї експедиції промовистим словом «пощастило», хоч трохи остерігався реакції Д. Щербаківського: «Будете або дякувати, або сміятися, або лаяти». Та все ж сподівався на гарну опінію в Києві, позаяк тут таки додавав: «Думаю, що і дорога моя вернеться, ще й могорич буде. Жаль що не висилаєте мені на опаковку та на перевозку, а то ж прийшлось видавати з свого діравого кармана». Наприкінці листа, повідомивши про час свого прибуття до Києва, В. Верховинець просив Д. Щербаківського не розпаковувати речі без нього, «бо матеріял це з трох церков».

Таким чином, листи В. Верховинця засвідчують, що він привіз до Києва 36 пам'яток з трьох церков, одна з яких знаходилася в Старому Мізуні, інша, напевно, в Пацикові, про місцезнаходження третьої інформація відсутня. Достеменно можемо стверджувати, що 15 ікон потрапило до історичного відділу, скриня - до етнографічного відділу музею. Щодо решти пам 'яток (20 одиниць), їх характеру (книги, шитво, ікони), то конкретних відомостей не маємо. Можливо, що деякі з них залишилися у власності В. Верховинця, можливо, вони надійшли до інших збірок, зокрема не варто виключати можливість передачі частини образів до музею університету Св. Володимира. Серед тих ікон, які опинилися в колекції музею, можна ствердити походження зі Старого Мізуня ікони Богоматір з немовлям 1774 року (місце знаходження не відоме) та припустити аналогічне походження Таємної вечері (НХМУ). Щодо ікони кінця XVII століття Богоматір з немовлям (НХМУ), то вона походить з-поза меж Старого Мізуня, можливо, з Пацикова, хоча точне місце походження її не встановлено.

Упорядковано Мирославою Шарабуряк


Наш край: історія і сьогодення

Бібліотекам для того, щоб вижити сьогодні, потрібно відповідати вимогам часу і потребам громади. Бути корисними і цікавими населенню свого села чи міста, стати більш відкритими і дружніми, запропонувати населенню нові послуги, подати нові ідеї громадській спільноті, залучити різні вікові категорії до співпраці на благо самих же людей - головне завдання бібліотек. Робота з громадою і на благо громади майже завжди пов'язана з краєзнавством. Традиційні форми краєзнавчої роботи під впливом часу повинні змінюватися, ставати більш яскравими і ефективними, наближеними до жителів і завжди проводитися за участю населення, що ми і намагаємось робити.

Наша бібліотека є осередком збереження національної культури, народних традицій і звичаїв, історії свого села, виступає своєрідним організатором спілкування жителів села, осередком підтримки їхньої духовності. У тісній співпраці з будинком культури, з дитячим садком, із школою, товариством «Просвіта» намагаємось виховувати у читачів шанобливе ставлення до книги і культурних надбань народу, до історії своєї малої батьківщини.

Батьківщина для кожного починається з рідної домівки, чистої роси, материнської пісні, рідної мови. Щоб по-справжньому любити свій край, треба його добре знати, і саме такі знання є своєрідним містком, що єднає покоління. Враховуючи інтерес відвідувачів до подій минулого, бібліотекою ведеться кропітка пошукова робота, основою якої є вивчення історії села, історії бібліотеки, збирання легенд, переказів старожилів тощо. В результаті цієї роботи зібрані унікальні матеріали з історичного минулого та сьогодення села, його звичаї, традиції, які вміщені в «Літописі села», в папки про відомих людей, які мають коріння у нашому селі. Спільно з будинком культури працюємо над створенням музею, зібрано вже багато експонатів. Цей заклад є збирачем і хранителем історії села. 

Історія виникнення села Старий Мізунь сягає своїм корінням у сиву давнину. За свідченнями краєзнавців воно утворилося на місці озерного дна.

Назва села оригінальна - Старий Мізунь. Жодної подібності з іншими географічними назвами населених пунктів. По одній із версій свою назву воно отримало на честь можновладного господаря - пана Мізина, який довгий час проживав у ньому.

Славиться наше село видатними людьми.

Уродженець села Василь Верховинець - композитор, хореограф, диригент, етнограф, педагог, автор першого українського посібника з хореографії «Теорія українського народного танцю» та збірки дитячих ігор з піснями «Весняночка».Через усе життя він проніс любов до української народної пісні, що промовляє до нас щебетом пташок, шумом гірських потоків і заповідним шелестом дерев. Ця пісня зрозуміла кожному українцю, бо її мелодія така знайома і рідна, якою буває лиш усмішка неньки.Це є справжній талант справжнього митця.


Ще одна непересічна особистість села - кіноактриса, заслужена артистка України, лауреат премії імені Олександра Довженка за роль Галі у фільмі «За двома зайцями» Наталія Наум.

Уродженець нашого села - Олесь Дяк - поет-пісняр. До цього імені вже сьогодні можна було долучити чималий ряд титулів і нагород, адже творча палітра поета багатогранна - він автор і виконавець своїх пісень, музикант, імпровізатор. До свого визнання Олесь Дяк йшов послідовно через злет і падіння, поетичний щем і неспокій, через віру у правду батька свого - Михайла Дяка, одного з фундаторів створення Українського Національного Фронту в Галичині, багатолітнього політичного в'язня. Олесь Дяк є частим гостем нашої сільської бібліотеки. Він подарував нашій бібліотеці, власне як і Олександр Денисенко (син Наталії Наум), в межах акції «З книгою до бібліотеки» багато книг, як зі своїми творами, так і творами інших українських письменників і поетів.

Старомізунська земля подарувала Україні і мужніх борців за її волю - провідного діяча ОУН, соратника Степана Бандери - Осипа Тюшку, провідного діяча повстанського руху, керівника підпільної партизанської радіостанції «Вільна Україна» - Івана Клима «Митаря», «Бурмача», повстанця, багаторічного в'язня комуністичних ГУЛАГів - Миколу Костіва «Богуна».


Осип Тюшка
Осип Тюшка
Іван Клим
Іван Клим
Микола Костів
Микола Костів

Частими гостями в нашій бібліотеці є студенти, яких цікавить історія села та фолькльор.

Ми активно використовуємо мережеві ресурси для популяризації місцевої історії та надання бібліотечних послуг. Зрозуміло, що у краєзнавчій діяльності є чимало проблем, пов'язаних передусім нестачею краєзнавчої літератури, але ми робимо все для того, щоб виховати любов і дбайливе ставлення до рідного краю у наших односельчан.

Любімо свій край, вивчаймо його історію, цінуймо уроки минулого і тоді майбутнє буде до нас прихильним!