Іван Клим - «Митар», «Бурмач» 

За відмінну роботу в радгоспі достроково був звільнений від спец поселення. Повернувся з матір'ю, батько в Казахстані помер. Повернувшись в село, біля своєї садиби садив різноманітні фруктові дерева, заклав новий сад, який зберігся ще й досі. Ходив завжди у вишуканому українському одязі, який шили йому кравці за його власним малюнком. Його одяг: черес, бартка, капелюх - зараз зберігаються у Львівському музеї етнографії. Любив українську пісню, багато і гарно співав.

Другим в родині сином був Дмитро. Він залишився жити в садибі батьків з сім'єю: дружиною Марією, синами Ярославом та Денисом, дочкою Іриною. Однак родина зазнала переслідувань з боку більшовицької влади. Переховувались у батьків Марії в Пшеничнику, у бункері під хатою. Щоб уникнути більшовицького терору та зберегти рід, районний провід ОУН вирішив відправити сім'ю Дмитра Клима за кордон. Були в Чехії, Угорщині, Німеччині. В село повернулися уже з приходом німців, але без батька. Німці посадили його в Дрогобичі в тюрму.

Молодший брат Івана Клима закінчив Стрийську гімназію, був військовим прокурором УПА. Під час німецької окупації був поранений німцями в поїзді поблизу Калуша. Лікувався в Калуші в лікарні. Лікар-поляк тут його отруїв. Підпільники таємно його перевезли додому і поховали на цвинтарі в селі Кропивник.

А наймолодший брат Федір у 1941 році був учасником похідної групи ОУН на Східну Україну. Був керівником лінії зв'язку ОУН Миколаїв-Херсон-Маріуполь. Створив там підпільну організацію у складі 200 чоловік. В 1943 році розстріляний німцями у місті Миколаїв над Чорним морем. Похований в селі Брейлово Жовтневого району Миколаївської області.

Третім сином в сім'ї Климів був Іван Клим, про якого сьогодні у нас буде мова. Народився він 1909 року і цього року 19 січня йому виповнилося 105 років. Іван Клим був провідним діячом повстанського руху , керівником підпільної партизанської радіостанції «Вільна Україна» або більше відома як «Афродита», яка діяла на околицях сіл Ямельниці та Сопота у Сколівському районі на Львівщині. В ОУН його знали як - «Митар», «Бурмач».

Закінчивши народну школу в Долині, він пішов до гімназії в Стрию і тут відразу привернув до себе увагу своїм патріотизмом, що його відкрито виявляв. Тут він познайомився з підпільною працею своїх товаришів, які належали до ОУН. Але Іван Клим спершу закінчив гімназію, опісля студії права у Краківському університеті, а коли повернувся до своєї Долинщини, тоді з головою пірнув у організаційну працю.

Все, що було у нього: знання, здібності, любов до краю, який полонив красою і прагненням волі, все він віддав боротьбі за вільну українську державу. Ще під час навчання в гімназії познайомився із Анною Федюк, яка пізніше стала його дружиною. Його жвава діяльність, часті поїздки, зустрічі з людьми, які приходили до нього вдень і вночі, накликали на Івана Клима польську поліцію. Двічі його кидали до в'язниці. Перший раз у Стрию, другий - у Дрогобичі. Тюрми дуже підірвали його здоров'я. Та волі не зломили. Під час нападу Німеччини на Польщу вдалося вирватися на волю. Але тут же довелося й покинути рідний край, бо Західну Україну захопили більшовики. І його спіткало велике горе - більшовики вивезли його батьків і брата в Казахстан.

Коли розпочалася німецько-московська війна він продовжує активно працювати в Організації. І разом із похідною групою вирушає на Наддніпрянщину. Мрією його життя була єдина Соборна Україна, а тому створює організаційні мережі в Запорізькій і Донецькій областях. Таємно створені напередодні війни похідні групи ОУН С. Бандери, які були підготовлені на українській території на захід від радянсько-німецького кордону, поступово проникали на територію України слідом за німецькою армією. У них налічувалося приблизно від 3 000 до 5 000 чоловік, розділених на три великі групи, а саме: група І, або Північна група, завданням якої було добитися до Києва, група II, або Середня група, із завданням добратися до Харкова, і група III, або Південна група, метою якої була Південна Україна разом із Кримом. Метою похідних груп було організувати українське населення, проводити віча і маніфестації, створювати міліцію і місцеве управління, заки прийде цивільна німецька влада, іншими словами, брати владу в українські руки. Німці на початку не могли розібратися, що роблять ці молоді українці, проникаючи з тилову в зону німецької армії. Але поліційні органи отримували Інформації про рух похідних груп. Наприклад, 12 серпня 1941 року, в Кракові, німці вже знали, що одна з похідних підгруп одержала завдання проникнути до Києва і створити там, як у Львові, український національний уряд.

Німці констатували, що діяльність ОУН С. Бандери проходила "за добре продуманим пляном". Діючи або явно, або в підпіллі, рух Бандери вийшов поза межі Галичини і Волині і почав діяти на східно-українських землях. Вже 14 серпня німецькі органи безпеки зазначали, що групи ОУН С. Бандери інтенсивно розширюють свою діяльність у користь "незалежної і соборної Української держави». Тон пропаганди цієї організації, згідно з німецьким звідомленням, ставав все більше анти німецьким. Німці уважали, що понад двадцять років російсько-радянського панування на території під радянської України, радянська політика "інтернаціонального" виховання, русифікації, репресій, знищення будь-якого національного руху, призвели до зникнення національної свідомості серед українського населення. Вони були переконані, що в під радянській Україні українці не думають політичне і серед них немає зовсім думки про національну незалежність. Німецькі кола були задоволені, що Галичину відділено від Райхскомісаріяту України і уважали, що з причин "політичної безпеки", кордон між двома частинами України повинен повністю бути закритий, з метою перешкодити, щоб український націоналізм не ширився на схід від колишнього польсько-радянського кордону. Однак численні німецькі донесення говорили, що населення східних земель з радістю зустрічає цих молодих українців з заходу, з Генеральної Губернії, і зразу приймає ідеї незалежності України. Німецька влада вирішила безжально переслідувати членів ОУН з Галичини і повертати їх до Львова або віддавати в руки СД (служби безпеки, до якої належало ґестапо).

Згідно з німецькими звідомленнями, німці уважали, що члени руху Бандери «становлять на російських територіях небезпеку для відбудови» цих районів, вони сіють неспокій, підривають авторитет вермахту. У наслідок цієї ворожої діяльності, СД вирішило: "Як тільки ситуація в Україні буде певною мірою стабілізована, всі західні українці повинні бути видворенні, оскільки їхню діяльність треба розглядати як шкідливу з кожної точки погляду". Один із звітів підкреслював, що "на Східній Україні пропаганду розгортають тільки більшовики і групи Бандери". Гітлерівці, які спочатку не звертали уваги на похідні групи, по суті не знаючи про їхнє існування і справжню мету, коли ж усвідомили вже здійснену ними роботу, розпочали арешти, розстріли, а в пресі - пропаганду проти самостійності. Але започаткована похідними групами акція вже мала успіх на всіх українських етнографічних теренах, де вони розгорнули свою діяльність. Появившись на Наддніпрянщині як проти більшовицька сила, ОУН звернула на себе увагу широкого загалу громадянства. До неї горнулися члени всіх заборонених політ угруповань (петлюрівці, СВУ, гетьманці), церкви, переслідувані більшовиками і репресовані, широкі селянські маси. До ОУН хотіли і приставали всі шкурницькі елементи, думаючи, що її поява дозволена німцями і що зв'язок і співпраця з нею дасть матеріальні користі. Окремо зацікавились ОУН як ворожою до себе силою комуністи. На думку ідеологів ОУН, тоді вона в очах громадянства Наддніпрянщини і навіть в уяві низового членства виступала як українсько-самостійницька сила, що знайшла чи шукає союзу з німцями в боротьбі з більшовизмом. У ті перші дні мало хто на східноукраїнських землях знав про дійсне самостійницьке революційне наставлення ОУН і неминучість її зудару з гітлерівською Німеччиною. Вже на початку серпня 1941 року командуючі німецьких армій одержали наказ арештовувати всіх "українських політичних агітаторів" , "в першу чергу пропагандистів групи Бандери", діяльність яких "сіяла неспокій серед населення", і доставити їх до Львова. Наказ цей був повторений у вересні 1941 року. Не зважаючи на перші арешти, похідна група очолена Іваном Климом-Митарем прибула до Запоріжжя у вересні 1941 року, допомогла організувати обласне управління і міліцію. Вона також почала організувати мережу членів ОУН. Але в жовтні, коли місто перейшло під контролю німецької цивільної влади і поліції, Івана Клима і інших членів похідної групи арештовано й відставлено до Львова. На їх місце прийшли другі члени ОУН продовжувати розпочату працю, помимо німецького терору. У травні 1942 року, окупант розстріляв декілька десятків українських патріотів, їх спільна могила знаходиться між селами Константинівка і Вознесівка (Вознесевське).

Після того, як Івана Клима звільнили з тюрми у Львові, він знову зголосився їхати на східні землі України. У січні 1942 року він отримав від ОУН нове призначення і виїхав з Євгеном Стахівим до Донбасу, куди вони прибули 15 лютого 1942 року. На Донбасі він організував підпілля до кінця травня, потім йому знову доручено організувати підпілля в Запорізькій області. Він це виконував з допомогою місцевих членів ОУН. В області існували підпільні хати, через які переходили кур'єри і література. Місцеві фольксдойчі (люди, які отримали німецьку національність) викривали такі хати, але в таких випадках були завжди збройні сутички між німцями і підпільниками ОУН Бандери. Такі зудари відбулися в Гуляйпільському, Ново-Керменчуцькому та Андріївському районах. Через деякі з цих районів йшла лінія зв'язку із Запоріжжя до Донбасу, в тому і до Маріуполя. Рівночасно свіжі групи пішли із Запоріжжя і Дніпропетровська в напрямі Донецького басейну. Дехто з них дістався навіть до Ростова над Доном. У Донбасі було сформовано обласний провід ОУН з осідком у Горлівці на чолі з Іваном Климом("Митар").Треба підкреслити, що членами ОУН ставали також татари, греки, грузини і навіть росіяни.

Хочу повідомити кілька цікавих архівних даних: З 35 районів Донецької області ОУН мало свою мережу в 17 районах, окремо Оунівці утворили декілька центрів в Донецьку, створивши мережу конспіративних квартир й збройних криївок, тримали під контролем 8 з 12 газет які виходили в області. Члени ОУН керували 13-ма з 35-ти районними відділами освіти. Було підготовлено і видано підручники для шкіл в Слов'янську, Краматорську, Горлівці, Авдіївці, (невідомо чи встигли надрукувати). В Костянтинівці, у зв'язку з приходом червоних весною 1943р. підготовленні підручники було знищено. Окремо треба виділити Маріуполь. В друкарні ім. Івана Франка було видрукувано: портрети Т.Г. Шевченка (загальний тираж десять тисяч), ноти "Ще не вмерла Україна", "Історія України" І. Крип'якевича, український молитовник, підручники для початкових класів, підручник з німецької мови тощо. В 1942 році вперше в Донбасі було видано 7-м наказів про запровадження української мови як державної в 6-ти районах. Оунівці мали в 8-ми містах та районах області своїх бургомістрів. Членами ОУН були керівники поліції м. Маріуполя - Степанченко, Мар'їнки - Солод, співробітник поліційного відділу м. Комсомольська (Горлівка) - Підуст, працівники поліції Волноваського району, та селища Рудченково в Донецьку. Членами ОУН(м) були головним чином перший керівний склад організованої в 1941 р. міської поліції Донецька. "Просвіта" керувалася всіма без виключно членами ОУН або їх симпатиками. Можна з впевненістю стверджувати, що засудження члена "Просвіти" органами НКВД було аналогічним визнанням його участі в бандерівському підпіллі Донеччини. З осені 1943 року до 1947 року було заарештовано і засуджено членів ОУН та їх симпатиків близько 400 осіб. Більшість на сьогодні реабілітована. Частина з них дожила до проголошення незалежності України в 1991 році.

Іван Клим, після того, як загинув його брат Федір під Миколаєвим, важко захворів на серце і Юрій Леміш відіслав його додому, в Карпати. Тут вже набувало розмаху формування повстанських збройних сил та різних допоміжних служб. Іван Клим стає спеціальним уповноваженим Проводу ОУН для справ радіостанції «Вільна Україна». У групі її організації брав на себе чи не найвідповідальніші обов'язки, їздив по багатьох місцевостях Галичини і добував необхідні матеріали для будівництва, розшукував людей, особливо інженерів і техніків, здатних забезпечити нормальне функціонування радіостанції. Йому вдалося залучити до цієї важливої справи також бельгійця, італійця, серба та француза. Вони вирвалися з німецького полону і стали дикторами передач чужими мовами. Зокрема, Альберт Газенбрукс (повстанське псевдо «Західній»), бельгієць за національністю, працював тут від осені 1943 до березня 1945 року, виступаючи перед мікрофоном англійською та французькою мовами.

Гестапівці тривалий час ламали собі голови, плануючи найрізноманітніші комбінації арешту Івана Клима. Йому ж багато разів вдавалося щасливо виходити із майстерно розставлених пасток. Невдача спіткала 7 січня 1944 року, на саме Різдво. Потім - дрогобицька тюрма, жорстокі допити, невдалі, на жаль, спроби друзів визволити його. На день народження Т. Г. Шевченка гітлерівці вивели групу зв'язану колючим дротом підпільників і повстанців на ринок Дрогобича. Для залякування інших про страту було повідомлено заздалегідь. Коли люди зібралися Іван Клим на повний голос вигукнув: «Я вмираю за Україну! Нехай живе Українська Соборна Самостійна Держава!» На брутальний удар гестапівця відповів плювком межи очі. Й тоді сальва пострілів перервала ту драматичну хвилину.

Переглядаючи в інтернеті і в книгах матеріали з історії визвольних змагань відчувала, як і писав В. Винниченко, - «без брому не можна...». Страхітливі фотознімки розстрілів, катувань. Але ось одна, на всю сторінку, - Іван Клим, він же «Бурмач», він же «Митар». Проникливий погляд розумних очей з-під окулярів. Є ще такі самі очі. В місті Роздолі живе син Івана, Богдан. Принаймні жив. Інтелігентний, сповнений високого почуття власної гідності, виважений чоловік. Якби в колишній державі були б інші порядки, а у світі панував закон - Декларація прав людини, бути б йому лікарем. На четвертому курсі Богдана виключили з вузу через батька, якого ми сьогодні називаємо Героєм. Набувши іншого фаху - електромеханіка, - довгі роки Богдан Клим, син Героя, працював на Роздільському руднику.

Можливо, просто так склалася доля, а можливо, в цьому є і якийсь символ: одружився Богдан Іванович із жінкою, що родом з Наддніпрянщини, де проводив свою діяльність Іван Клим. На честь батька назвали свого сина Іваном. Отож рід продовжується.

Наталія Наум

(1933-2004)

Після закінчення семирічки дівчина-сирота навчається в Чернівецькому ремісничому училищі, де вона була активною учасницею художньої самодіяльності. Її талант помітили митці Чернівецького театру і прийняли до допоміжного складу театру. . Ось тут Наталю Наум і "наздогнало" кіно. Амвросій Бучма екранізував повість О. Кобилянської "Земля". І роль шістнадцятирічної Парасі, відданої батьками заміж за багатого, але нелюбого, довірив юній Наталії Наум.

- Недовгим було моє спілкування з Амвросієм Максиміліановичем - згадує актриса. Але саме завдяки його впливу я почала усвідомлювати високе громадянське значення акторської професії. До цих пір живі для мене принципи, які заповідав великий Бучма: акторська професія вимагає від людини, яка присвятила їй своє життя, великого самовладання, а якщо потрібно і самозречення.

Самозречення в ім'я справи знадобилося актрисі з перших же її кроків у мистецтві. Ролі в "Землі", в "Педагогічній поемі" і "Багатті безсмертя" вона сприйняла як подарунок долі. А запрошення на картини "Олекса Довбуш", "Поема про море", "Партизанська іскра" і "Фортеця на колесах" змінили її наміри бути театральною актрисою.

Долею Наталі Наум стало кіно. Чверть століття грала вона на екрані головні і неголовні ролі, охоче погоджувалась і на епізод, якщо бачила у ньому можливість розповісти про характер і життя правдиво . В особливості щастило Наталі Наум на ролі матерів . Скількох сумних і веселих, щасливих і нещасних мам переграла вона в кіно! У «Каналі», «Женці», в «Білому птасі з чорною ознакою», «Повісті про жінку», в «Високому перевалі»

Милі, кароокі, чарівні героїні Наталі Наум, майже з сорока фільмів, не претендують на підвищену до них увагу, на неодмінне лідерство в сюжеті. Селянки, медсестри, трудівниці військового тилу, вони вміють зберігати вірність одного разу обраному - і справі і людині. Люблять і живуть за законами серця.

У критичну хвилину вони можуть кинутися на захист того, хто дорогий їх серцю, бо понад усе для них готовність всі випробування і муки дорогих для серця прийняти на себе, в їх ім'я знести всі образи Щастя і доля її героїнь - прожити життя для інших.

Мені до душі характери сильні, - говорить актриса. - Ще в Чернівецькому музично-драматичному театрі, де починалася акторська моя біографія, пощастило втілити героїчні образи Валі Довгер в "Сильних духом" та інших.

Погодьтеся: залишитись круглою сиротою в ранньому віці - і, подолавши злигодні сирітства, воєнного часу, самоствердитися в унікальній професії, піднятися до вершин визнання і слави, стати знаменитою актрисою кіно - яку треба мати життєву стійкість! А, крім того, мати талант любові: Наталя Михайлівна надихала і оберігала свого чоловіка, кінорежисера, Володимира Денисенка, була турботливою матір'ю двох синів - Олександра і Тараса, добре відомих в українському кіно, зігріла любов'ю своїх онуків. Сьогодні її немає з нами, залишилися її ролі. Не можна не захоплюватися її красою і темпераментом у ранніх роботах, влучністю, лаконізмом і завершеністю образів у зрілих роботах. Назавжди вона залишиться в пам'яті в ролі Дуні Гусіковської у фільмі «Сон» та в образі матері багатодітної родини Дзвонарів у фільмі «Білий птах з чорною ознакою».

Марія Миколайчук: Я ще у 8-9 класі мала щастя знати Наталю Наум, бачити її творчість. Тоді вона була актрисою Чернівецького театру ім. Ольги Кобилянської. До цього театру в мене було особливе ставлення, і я ходила на всі вистави. Наталя - красуня із мигдалевими очима - чудово грала, з самовіддачею. Раїсова, корифей театру, була Наталчиною вчителькою і вклала у дівчину всю свою душу і вміння. Пам'ятаю одну виставу, здається, вона називалася «Кружка пива», на неї були аншлаги, та мені вдалося туди потрапити. Наталка грала у цій виставі і була просто надзвичайна. Ближче ми познайомилися на зйомках фільму «Сон». Нашу групу з хору Верьовки запросили заспівати для фільму пісню «З далекого краю лелеки летіли». У знімальній групі ходили розмови, що серед дівчат з хору є дружина Івана Миколайчука, а режисер, Володимир Денисенко, вирішив подивитися, котра ж то з них ця дружина. Він пройшов повз нашу групу, зупинився біля мене і сказав: «О, у моєї Наталки були такі ж очі, а потім зсохлися...». Та, наскільки я її пам'ятаю, у Наталки завжди були гарні величезні темні очі. Іван із великим задоволенням спілкувався з нею як на сцені, так і в житті, у них був якийсь однаковий політ душ. Напевне, це через те, що вони обоє були родом із Карпат. Але головна причина у тому, що це була людина виняткової душевної краси. Не хочеться говорити слова «була», бо вона є, живе у нашій пам'яті.

Галина Терентіївна Денисенко: Я пам'ятаю Наталку ще з часу, коли вона була студенткою другого курсу театрального інституту. Тоді з нею і познайомився мій брат Володя. Була вона з дитячого будинку, навчалася в Чернівцях, захоплювалася художньою самодіяльністю. Там її й помітила актриса Чернівецького театру Раїсова, яка порадила Наталі вступати до театрального. Володя закохався в Наталю ще й через те, що Олександр Петрович Довженко, який бачив Наталю у фільмі Олексія Швачка «Земля», сказав про неї: «Яка красива і сексуально приваблива дівчина! З неї буде актриса».

Жили ми тоді там, де зараз зупинка Либідська. Стояв у глухому куті вул. Горького барак. І в тому бараці були в нас дві кімнатки. Одна кімнатка на шість метрів... І там нас жило троє. А я з чоловіком... у другій кімнатці. Там і народився Сашко, старший син, коли почала працювати Наталка як актриса... Вони врівноважували і сприяли розвитку один одного. Вона допомагали йому переживати невдачі, коли його сценарії не приймали. У багатьох фільмах за його сценаріями Наталка брала участь. Мені дуже припала до душі її роль у «Високому перевалі». Там потужно проявився її талант. Хоча не всі зрозуміли цей фільм, але в тих умовах було важко...

І ще хочу сказати, що Наталка надзвичайно любила дітей. Вона - хороша мати, хороша бабуся. Вона могла б ще жити, якби не та тоталітарна система, не ті страждання, яких вона з чоловіком зазнала впродовж свого творчого життя. Померла вона передчасно, а Володя взагалі в 54 роки. Вони своїм життям засвідчили свою любов до Батьківщини, свою відданість народу. І вони за неї боролися, боролися так , як могли. Через те нам, нині сущим, треба заповідати нащадкам, щоб пам'ять про них жила і щоб вони бачили приклад, як треба відстоювати свою Батьківщину. Нам дуже не вистачає і Володимира Денисенка, і Леоніда Бикова, і Наталки Наум, і Сергія Параджанова, й Івана Миколайчука.

Валентина Слободян: Я прочитала лист Олександра Довженка до Володимира Денисенка, ще студента, де він написав: «Ми вашу Наталочку зустріли, і всій нашій творчій групі вона дуже сподобалася. А потім сподобалася і як актриса. Вважайте, що вона вже вкарбована в цю картину». А я тоді була студенткою другого курсу технічного вузу. Мене зустріла Юля Солнцева в театрі і запросила на пароплав, де знімали фільм. Це абсолютно змінило моє життя. Там ми були більше двох тижнів. Коли увечері закінчувалися зйомки, ми всі збиралися на березі річки біля вогнища, і артисти розповідали цікаві речі. Серед них була Наталя, молоденька, юна, чудова, яка грала Олесю. Ми дуже багато з нею спілкувалися. Далі склалося так, що через кілька років мене зустрів на вулиці Віктор Іванов, який готувався до фільму «За двома зайцями» і каже: «О, це моя Галя!». Мене загримували, вдягнули. А Лідія Байкова, художниця по костюмах, подивилася і відповіла: «Мені важливо не яка дівчинка, а яка актриса. Ось, - каже, - актриса». І показала на Наталю Наум.

Наталя Ужвій побачила Наум ще в Чернівецькому театрі. Я про Ужвій колись писала, і вона мені сказала, що серед молодих актрис вона вважає найбільше своєю послідовницею Наталю Наум. Всі Наталині ролі в кіно я бачила, всі відчувала, тому що актриса надзвичайно різнопланова, лірична, це справді народний характер: і трагедійна, і комедійна. Її гра багата на нюанси, відтінки.

Ніна Антонова: Я мало з нею спілкувалася. Зблизилися ми після смерті Денисенка. Коли я дізналася, що його не стало, думаю, як їй там одній? Я подзвонила Наталі, і вона сказала: «Приїзди!». Відтоді ми були практично нерозлучні. Ми з Анатолієм старалися допомагати їй у всьому. Вона сумувала з приводу того, що, коли був Денисенко, то в домі завжди було багато друзів, гостей, чудових, талановитих, коли ж його не стало - дім став порожнім. Це на мене дуже вплинуло, і я пообіцяла собі, що зроблю все, щоб Наталі було не так самотньо. Те, що вона чудова актриса, гарна жінка, хороша мати - це безумовно. Вона дуже хвилювалася за своїх талановитих дітей, бо була впевнена, що вони заслуговують більшого. Вона прекрасно спілкувалася зі своїми внуками, ніколи не підвищувала голосу. Вона чудово куховарила, навчила мене готувати чимало страв, наприклад, вареники по-гуцульськи з бринзою і картоплею. Наталя часто хворіла. І востаннє я говорила з нею за три дні до смерті, голос у неї був дуже слабкий. А ще на неї звалилося нещастя з квартирою, і вона взагалі опустила руки. І коли я дізналася, що її не стало, я злякалася, смерть же ніколи не буває очікуваною. Шкода, що так передчасно.

Олександр Денисенко: Мама була, сказати б, більше від землі, ніж тато, який виріс у місті, проте чимало знав про сільське життя, його народний характер, оскільки під час окупації жив у селі. Вона була як знак роду - втіленням народного характеру, мудрості, народної пам'яті. Їй були властиві кассандрівські риси: вона передчувала.

Розповідають, що напередодні смерті батько обійшов усю кіностудію, немов прощаючись, усім говорив: «До побачення». Помер він уві сні, від розриву серця. Я саме повернувся з Москви: увечері телефонував додому - батько ще був живий. А вранці брат Андрій, зустрівши мене на вокзалі, про смерть не сповістив... Був червень: упродовж ранку то зливи, то сонце, і щось мені підказало, що батька вже немає. Приїхавши додому, побачив лікарів «швидкої допомоги», вони намагалися вивести маму з шокового стану. Смерть батька була для неї настільки несподіваною, що вона ходила, мов кам'яна. Увечері вона лягла біля нього, звернувшись: «Володю!», а у відповідь - тиша...

Мамі довелося спізнати воєнні й повоєнні лихоліття, вона була єдиною з тринадцяти в родині, хто вижив. Справді, Раїсова її врятувала. Це вона звернула увагу на дівчину, на котрій зупиняли погляд: «Яка гарна!». З її легкої руки маму запросили в «масовку» театру імені Ольги Кобилянської.

Отямившись, мама підійшла до шафи, де на полицях лежало чимало пачок кави, куплених батьком, і сказала: «Сашко! Треба закрити цю шафу! Ми більше ніколи не матимемо харчів...». Мама була жінкою, яка мислила себе у своєму чоловікові.

Взагалі мама передала свій талант як нам із Тарасом, так і татові. Без неї батько не досяг би вершин успіху і слави.

Тетяна Люта (невістка): Якось Наталя Михайлівна розповідала нам, як у дитинстві вона гралася біля річки з лялькою. Коли ж та потонула, вона прибігла в село із криком: «Втонула!». Люди побігли до річки, подумавши, що потонув хтось із односельців, - таким зворушливим і переконливим був той крик. Коли ж вона вдруге впустила ляльку, люди реагували вже спокійно: «Це мавпа Наумів кричить».

Мати Наталії Михайлівни була німкенею, тому, гадаю, український характер актриса Наталя Наум шліфувала і з німецької культури. Як на мене, вона й була схожою на німецьких актрис. Передусім дисциплінованістю, з якою будувала свою акторську кар'єру. Для мене залишається загадкою її шлях: сирота, яка стала актрисою, побудувала сім'ю... Гадаю, ми тільки почали відкривати особистість актриси Наталії Наум, і нам до снаги зібрати якомога більше матеріалів про її життя. Певна, життя Наталії Наум стане натхненням для інших поколінь, бо нині молодь виявляє неабияку цікавість до митців минулого.

Сандра Мокано (невістка): З Наталею Михайлівною, я познайомилася, коли мені було сімнадцять років. Я тоді не цікавилася українським кіно, не знала, хто вона, і то було добре, бо в іншому разі я злякалася б, закрилася й почала комплексувати. Зрештою, вона навчила мене готувати, бо, прийшовши в їхню родину, я не вміла нічого.

Вважаю, Наталя Михайлівна, попри весь драматизм і трагізм життя, була надзвичайно щасливою людиною. Я про це говорила їй і за життя. Мені довелося спілкуватися з її братом Іваном, тихою простою людиною, який мешкав в селі. Здавалося, Наталія Михайлівна теж була приречена жити в селі, але натомість злетіла.

У найтяжчих випробуваннях залишаються її героїні людьми благородними, душевно щедрими і морально цільними. Самовідданими - в ім'я майбутнього своїх дітей, своєї Батьківщини, свого народу. Світло Наталії Наум житиме у людських душах.

Смерть її була безглуздою. У будинку, де вона жила (вул. Грушевського - самий центр Києва), 6 березня прорвало трубу центрального опалення. Наталії Михайлівні прийшлось жити серед окропу, який лив зі стелі і збивав штукатурку, а близько 20 кг. штукатурки, опалої зі стелі, мало не вбили її дворічного онука. Працівники ЖЕКу не поспішали ліквідовувати аварію. У онука все це спровокувало перші напади астматичного бронхіту. Наталія Наум дуже переживала ( у неї самої був діагноз - поліартрит, інвалідність другої групи). Просиділа так два дні, а потім її в стресовому стані забрала швидка допомога. За словами невістки з ЖЕКу відповіли так: «Якщо вас що небуть не влаштовує, то продавайте квартиру, вселяться нормальні люди і зроблять ремонт». Від переживань і загострення хвороби вона і померла - не витримало серце. Померла Наталія Наум 24 березня 2004 року в Києві. Поховали на Байковому цвинтарі поруч з чоловіком - українським кінорежисером Володимиром Денисенком (1930-1984).

Фільмографія:

1954 - «Земля» - Парася

1955 - «Педагогічна поема» - Наталка Петренко

1956 - «Головний проспект» - Зіна

1957 - «Партизанська іскра» - Поля Попик

1958 - «Поема про море» - Олеся

1959 - «Олекса Довбуш» - Марічка

1959 - «Це було весною»

1960 - «Фортеця на колесах» - Надія

1960 - «Роман і Франческа» - Мадонна

1960 - «Врятуйте наші душі» - Кетрін

1961 - «За двома зайцями» -Галя

1962 - «Серед добрих людей»

1962 - «Мовчать тільки статуї»

1964 - «Сон» - Ядвіга Гусаковська

1964 - «Сумка, повна сердець»

1968 - «На Київському напрямку»

1969 - «Важке колосся» - Варвара Зарічна

1970 - «Білий птах з чорною ознакою» - Катрина Звонариха

1970 - «Шлях до серця»

1971 - «Жива вода»

1972 - «Тихі береги»

1973 - «Абітурієнтка»

1974 - «Повість про жінку» - Наталка Нечай

1975 - «Канал»

1976 - «Переходимо до любові»

1976 - «Ати-бати, йшли солдати» - Валентина Іванівна

1976 - «Хвилі Чорного моря» - дружина Терентія

1978 - «Женці»

1978 - «Наталка Полтавка» - мати

1980 - «Візит у Ковалівку»

1982 - «Високий перевал» - Ярослава Петрин

1984 - «Прелюдія долі» - мати

1984 - «Що в Семена було» - мати близнюків

1985 - «Які молоді ми були»

1988 - «Камінна душа» - мати Марусяка

1991 - «Особиста зброя» - Нечитайло

1991 - «Сонети Шекспіра» - прокурор

1992 - «Тарас Шевченко. Заповіт»

1993 - «Усе пройшло»

1995 - «Вальдшнепи»

1995 - «Острів любові»

1996 - «Страчені світанки» - Федора

1999 - «Як коваль щастя шукав»

1999 - «Поет і князівна» - княгиня Репніна

Нагороди:

1971 - Орден Трудового Червоного Прапора

1974 - Народна артистка УРСР

1999 - Державна премія України імені Олександра Довженка (за роль у фільмі «За двома зайцями»)

2000 - Державна стипендія видатному діячеві культури

Історія виникнення села Старий Мізунь сягає своїм корінням у сиву давнину. За свідченнями краєзнавців воно утворилося на місці озерного дна.

Назва села оригінальна - Старий Мізунь. Жодної подібності з іншими географічними назвами населених пунктів. По одній із версій свою назву воно отримало на честь можновладного господаря - пана Мізина, який довгий час проживав у ньому.

Славиться наше село видатними людьми.

Уродженець села Василь Верховинець - композитор, хореограф, диригент, етнограф, педагог, автор першого українського посібника з хореографії «Теорія українського народного танцю» та збірки дитячих ігор з піснями «Весняночка».Через усе життя він проніс любов до української народної пісні, що промовляє до нас щебетом пташок, шумом гірських потоків і заповідним шелестом дерев. Ця пісня зрозуміла кожному українцю, бо її мелодія така знайома і рідна, якою буває лиш усмішка неньки.Це є справжній талант справжнього митця.

Ще одна непересічна особистість села - кіноактриса, заслужена артистка України, лауреат премії імені Олександра Довженка за роль Галі у фільмі «За двома зайцями» Наталія Наум.

Уродженець нашого села - Олесь Дяк - поет-пісняр. До цього імені вже сьогодні можна було долучити чималий ряд титулів і нагород, адже творча палітра поета багатогранна - він автор і виконавець своїх пісень, музикант, імпровізатор. До свого визнання Олесь Дяк йшов послідовно через злет і падіння, поетичний щем і неспокій, через віру у правду батька свого - Михайла Дяка, одного з фундаторів створення Українського Національного Фронту в Галичині, багатолітнього політичного в'язня. Олесь Дяк є частим гостем нашої сільської бібліотеки. Він подарував нашій бібліотеці, власне як і Олександр Денисенко (син Наталії Наум), в межах акції «З книгою до бібліотеки» багато книг, як зі своїми творами, так і творами інших українських письменників і поетів.

Старомізунська земля подарувала Україні і мужніх борців за її волю - провідного діяча ОУН, соратника Степана Бандери - Осипа Тюшку, провідного діяча повстанського руху, керівника підпільної партизанської радіостанції «Вільна Україна» - Івана Клима «Митаря», «Бурмача», повстанця, багаторічного в'язня комуністичних ГУЛАГів - Миколу Костіва «Богуна».

Частими гостями в нашій бібліотеці є студенти, яких цікавить історія села та фолькльор.

Ми активно використовуємо мережеві ресурси для популяризації місцевої історії та надання бібліотечних послуг. Зрозуміло, що у краєзнавчій діяльності є чимало проблем, пов'язаних передусім нестачею краєзнавчої літератури, але ми робимо все для того, щоб виховати любов і дбайливе ставлення до рідного краю у наших односельчан.

Любімо свій край, вивчаймо його історію, цінуймо уроки минулого і тоді майбутнє буде до нас прихильним!